10 років потому. Як Донецьк та Луганськ боровся за європейське майбутнє України

Станіслав Федорчук

Станіслав Федорчук — корінний дончанин у п’ятому поколінні. Він народився та виріс у Донецьку, де йому ще з юних літ доводилося боротися за все українське. Навчаючись у ліцеї, Станіслав займався громадською діяльністю: разом з однодумцями влаштовував культурні та просвітницькі заходи для молоді, брав участь в національних патріотично-виховних активностях та мріяв, що колись на вулицях Донецька лунатиме тільки солов’їна мова. В університеті Станіслав продовжив свою громадську діяльність, не закинув активності й після закінчення навчання. Він був одним з перших, хто вийшов на Євромайдан у Донецьку, щоб дати стусана владі, яка прагнула проросійського курсу.

21 листопада Донецьк вийшов на свій Євромайдан. Того дня на мирну акцію вийшли лише п’ятеро людей, проте кількість учасників з кожним днем стрімко зростала.

“Проукраїнські мітинги в Донецьку відбувалися весь передвоєнний період. Ми помалу розсували ці межі страху, тому що чимало людей в Донецьку були навчені як совком, так і періодом з 91-го року, що будь-яка громадська активність, протест не відбудеться належним чином. Що на мирні акції обов’язково приїде поліція та місцевий кримінал, які намагатимуться задушити спротив”, — каже Станіслав Федорчук.

Юлія Кішенко

Юлія Кішенко народилася та виросла в Луганську, там же будувала своє життя та мріяла про щасливе і світле майбутнє в Україні. Проте не судилося. У 2013 році у Луганську, як і в інших містах незалежної України, вийшли на мирні мітинги, щоб виступити за євроінтеграцію та змусити владу відмовитися від проросійського курсу. Юлія та її чоловік — не виключення. Адміністративні будівлі в Луганську почав захоплювати російський спецназ, а “тітушки”, яких туди завезли, почали погрожувати місцевим активістам розправою. Після того, як чоловіка Юлії відпустили з полону, родина вирішила їхати з Луганська.

Про те, як розпочиналися події, які потім переросли у 10-річну війну на сході, Юлія згадує, зітхаючи. Каже, що пам’ять уже потрохи стирається, але біль все одно залишається.

“Разом з Києвом у Луганську почав збиратися свій Майдан. Ми діяли в унісон, тому що була частина суспільства, яка теж прагнула євроінтеграції і яка не погоджувалася з тодішнім президентом Януковичем. Він хотів розвернути вектор розвитку нашої країни на проросійський, але були проукраїнські люди, які бажали підтримати асоціацію з ЄС”, — згадує Юлія Кішенко.

Після побиття студентів у Києві Луганськ також зібрався на акцію з підтримкою студентів і проти свавілля. Після цього почались регулярні мирні акції на центральній площі біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Юлії тоді було 26 років.

“Наш осередок небайдужих жителів ми називали “Луганський Євромайдан. Громадський сектор”. Це була неформальна назва. Ми збиралися протягом всієї зими та весни. Іноді раз на тиждень, іноді частіше. Влаштовували мирні акції, мітинги, ходу чи велопробіг. Ми не були причетними до жодної політичної партії, не мали якогось суперлідера, а були такою “горизонтальною” ініціативою, яка виникла від простих людей, які бажали змін”.

Олексій Біда

Олексій Біда — луганчанин, один з організаторів мирних акцій Євромайдану в Луганську, а нині військовослужбовець. Він був одним з перших, хто вийшов на акції за євроінтеграцію та проти тодішньої влади. У травні 2014 року його захопили в полон місцеві “антимайданівці”, які катували його за проукраїнську позицію.

Перша акція, на яку прийшов Олексій Біда, була організована після побиття студентів у Києві. Тоді в Луганську зібралося лише 6 людей.

“Тоді 6 людей на акції — це дуже багато для Луганська. Певно десь наприкінці грудня, у нас уже сформувався такий собі кістяк у 30 людей, які організовували всі акції й брали в них участь. Тоді до нас уже була привернута увага з боку посіпак “Партії Регіонів”, які нас постійно супроводжували контракціями або провокаціями”.

Катерина Жемчужникова

Катерина Жемчужникова родом з Донецька. Її дитинство та юність пройшли саме там, але в 2014 році вона, як і тисячі інших жителів Донецька, була вимушена бігти з рідного дому через прихід російських окупантів. Вона була однією з перших, хто вийшов 21 листопада на мирну акцію в центрі Донецька й з того часу ходила на кожну з них.

На перший мітинг Євромайдану в Донецьку вийшло всього п’ятеро людей. Катерина Жемчужникова була однією з них.

“Я відчула потребу висловити солідарність тим людям, які вийшли в Києві на Майдан. З тих, хто вийшов того вечора, я знала тільки двох людей, але ми знайшли, про що говорити. Ми багато говорили про те, яким має бути європейський Донецьк — комфортним для жителів, безбар’єрним для людей з інвалідністюйи та без корумпованої влади. Ми говорили про це десь години 2, і, коли вирішили вже йти додому, домовилися зібратися завтра знову”.