"Ми знали, з якої зброї й куди стріляють". Дитинство Олесі з Попасної | Подкаст "ПОВНОЛІТНІ" #5
"Повнолітні" ― це подкаст про людей, пів життя яких іде війна в Україні. Про хлопців та дівчат, які народилися і дорослішали на Сході країни. Ми говоримо про те, як це: жити в прифронтових містах, коли ти підліток; про страхи і переживання; про те, як вибухи і обстріли впливали на них і змінювали як людей; про стосунки з однолітками та собою. Загалом про те, як це ― пережити найскладніший період життя, дорослішання, на війні.
Валерія: Скільки тобі років було коли почалася війна?
Олеся: Мені було 12 років. Якраз такий момент, коли вже і не дитина, але ще й не підліток.
Валерія: Ти пам'ятаєш взагалі щось з того часу?
Олеся: Я пам'ятаю, знаєш, такі флешбеки. Якщо брати до уваги момент початку війни, це все якось флешбеками, якісь певні картинки. Загальної картинки всього, що відбувалося, в мене, на жаль, немає.
Це такий найстрашніший момент ― завжди його асоціюю з усією, напевно, війною і з 14-го року, і з повномасштабного вторгнення. Це один такий момент, який завжди поруч зі мною. Ця картинка по секундам моя пам'яті. Це була зима 2015-го року, лютий місяць, коли було холодно жахливо, сніг лежав великий, і почалися вночі обстріли. І ми бігли до підвалу. Пам'ятаю, як я лежала на цих поличках, де в нас раніше до цього була якась в банках консервація. Замість консервації лежала я.
Коли більш-менш стало тихо, вже звільнили місто, і ми почали навчатися навіть в школах в офлайн режимі. Моменти, коли в нас починалися обстріли посеред дня, і коли нас виводили в коридори в школах. Як ми сиділи з подружками вдома під час обстрілів. Коли поруч прилітало, й ми сиділи просто в кімнатах. Ось якісь такі моменти, найяскравіші картинки, які просто в мене залишилися в пам'яті. Напевно, вони завжди так будуть зі мною до кінця життя. Буду своїм онукам, дітям розповідати про цю війну.
Валерія: Я не можу сказати, що я повністю пам'ятаю той момент, коли почалася війна, бо мені тоді було 9-10 років. Якраз це був такий в момент приблизно мого дня народження, коли мені вже виповнювалося 10.
Певно, я не пам'ятаю, бо тоді війна не увірвалася в моє життя настільки різко, як зараз повномасштабне вторгнення. Це не був один момент ― 24 лютого ― і вся країна у вогні. І я не пам'ятаю тоді такого різкого страху за своє життя чи за життя своїх близьких, як я його відчула у 2022 році. Проте, певно, все ж таки цей страх у мені був, і він заклався в мене в голові, і жив зі мною всі ці роки. І зараз він вилився в те, що я просто лякаюсь кожного звуку, кожного вибуху, кожної сирени. І через це дуже страждаю на тривожність.
Я хочу сказати, що не настільки була страшна та війна, як страшні її наслідки зараз на тих людях, як ми з тобою, наприклад. Які були ще дітьми в той момент.
Важко однозначно казати про ці наслідки і як вони зараз виявляються, але я думаю, що одним з таких наслідків є моя тривога через тишу. Я живу у Львові й тут тривоги набагато рідше, ніж у містах на сході, в центрі й на півдні. Ти живеш у Запоріжжі, і я знаю, що там майже цілодобово ця тривога. А у Львові вона буває раз на кілька днів, іноді навіть тижнями може її не бути. І в цей момент я відчуваю якийсь дикий стрес через те, що цієї тривоги немає. І ти не розумієш, а що буде наступного моменту.
Я стикалася з цим відчуттям ще в дитинстві, бо, коли ми вже звикли засинати під звуки вибухів і взагалі жити, коли вибухи стали таким уже білим шумом навкруги нас. То коли ставало тихо ― ставало тривожно: “А чому так?” І от наш дитячий мозок ще тоді прилаштувався до того, що вибухи в оточенні твоєму ― це нормально. І коли ставало тихо ― ти відчував стрес. І зараз після 24 лютого я знову стикнулася з цим відчуттям.
Олеся: У мене повністю відсутнє відчуття фізичного страху, що стосується війни. Моя нервова система настільки прогресує в цьому плані, що, коли я чую вибухи, для мене це вже ок. Я на них не реагую. Тобто мозок перестав повністю реагувати на страх, на загрозу, на небезпеку.
Я аналізувала себе з цього приводу ще з 14-го року. Я на це нормально реагую і пристосувалася до цього. Цей факт жахливий, але я нічого з цим не можу поробити. І робити вигляд й казати, що “ой, мені страшно, це жахливо”... Я не можу, бо це для мене вже норма, це щось звичайне.
Ми були вже на цьому настільки обізнані, що нам не потрібно було про це слухати по декілька разів на місяць Ми вже знали, як і що робити. Про що говорити. Ми знали, з якої зброї нас обстрілюють, і скільки, і звідки, бо ми засікали посекундно скільки від вибуху до розриву снаряду. Ми вже розуміли, з чого стріляють.
Валерія: Так, я погоджуюся з тим, що ми точно знали, звідки стріляють, куди стріляють, де був той прильот, що це була за зброя. Але навіть попри все це, я хочу сказати, що моє дитинство й підлітковий вік не особливо відрізнялися від життя таких самих підлітків в інших регіонах України.
Я не хочу сказати, що ми не гуляли великими компаніями, що ми не святкували і не танцювали на дискотеках у школі. Я не хочу сказати, що ми не зустрічалися з хлопчиками чи не постили сумні цитатки у ВКонтакті. Тобто у нас було звичайне життя підлітків, як і в будь-якому регіоні абсолютно. Але зараз я розумію, що все ж таки щось відрізнялось.
Я не знаю, як і ти, що саме сприяло, і в який момент це відбулося, але як би мені не хотілося, але це пов'язано саме з війною. Я дуже сильно подорослішала. Господи, мені в 15 років вже казали, що я дівчина на 20. Тобто віку такого, як я зараз.
Олеся: У мене був зовсім інший світогляд. Ти починаєш бути настільки свідомим в усьому, що відбувається. Можливо, не настільки свідомим, як люди, яким за 40 років, але як для дитини, якій 12-14 років, ти вже розумів речі, які хтось не розуміє і в 25. Ти дивишся на все по-іншому, ти сприймаєш все і по-іншому, реагуєш на все інакше.
А стосовно моїх однолітків… Знаєш, я пам'ятаю момент у 14-му році, коли я приїхала в Запоріжжя від війни вперше. І коли я тут пішла до школи й почала спілкуватися з однолітками. Я, знаєш, порівнюю себе з мавпочкою в цирку, бо для них людина з Донбасу ― це було щось таке… Я навіть не знаю, яке підібрати слово. Але вони настільки з цікавістю тебе розпитували про це: “А що, у вас бомблять? А як? А що?”. І ти сидиш, вони тебе оточили і закидують питаннями. А для тебе це… Типу, ну, так, нас бомблять, у нас війна. А вони це сприймають трошки, знаєш, не як небезпеку, не як війну, а як щось таке цікаве, незвичне, незрозуміле.
І я дивилась на них в той момент і розуміла, що вони ще такі діти в порівнянні зі мною. Хоча мені було 13 років, а вони були навіть не підлітками ― вони були дітьми. І для них це була настільки цікаво й незвично. У нас було зовсім інше життя. Їх турбували зовсім інші проблеми, в них не було розуміння, як у мене, коли твої батьки йдуть на роботу вночі і починається обстріл, що вони можуть вмерти, ти можеш вмерти. Тебе може засипати камінням у підвалі, бо прилетить снаряд. А їх це не турбувало, їх турбували зовсім інші питання й проблеми.
Валерія: Я однозначно хочу сказати, що я подорослішала ще більше, чи остаточно подорослішала… Я не була особливо чутливою дитиною, і взагалі я зараз не особливо чутлива людина, не сентиментальна. Мене дуже складно вивести на якісь емоції, сльози тим паче, але от в той момент, коли батько вперше поїхав на фронт, а ми ще й не встигли з ним приїхати попрощатися. Бо ми були тоді на морі, і його терміново викликали, відправили, бо він до цього працював у військкоматі. І ти приїжджаєш в квартиру, де раніше був твій батько, а ти приїжджаєш в пусту квартиру. Ти розумієш, що там може статися що завгодно, а ти навіть не встиг попрощатися з людиною. І от тоді я сіла у себе в кімнаті, мені стало так сумно, так пусто всередині, що я навіть заплакала.
---
Цей контент створено за фінансової підтримки Європейського Союзу”. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для сходу і півдня України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
Свої в Telegram 
