Я була так впевнена в Україні, що не страждала у полоні. Історія вчительки з Горлівки Наталії Шило
Мене зняли з автобуса
У 2021 році Наталія вирушила додому до Горлівки — перший раз за два роки через пандемію. Жінка працювала вчителькою у Києві, а раніше — у Харкові, куди переїхала з окупованого міста ще в грудні 2014-го.
«У 21-му році я їхала через Росію, бо Майорськ закрили, а до цього я їздила регулярно до свого міста. І в 21-му році я на контрольно-пропускному пункті Успенка подаю паспорт. Вони питають телефон, подають телефон і кажуть: "Пройдіть до кімнати, зараз приїде МГБ ДНР і будуть з вами говорити"», — згадує Наталія.
Перевізник зателефонував доньці жінки, повідомивши, що її зняли з автобуса. Але коли рідні почали шукати Наталію, всі служби так званої «ДНР» відповідали однаково: «Ми не знаємо, де вона». Майже місяць ніхто не говорив, де перебуває жінка.
Звинувачення у шпигунстві
Окупанти звинуватили Наталію у шпигунстві на користь України за статтею 321 кодексу «ДНР». Покарання — 20 років в'язниці або смертна кара.
«Перше, що я давно не була і раптом я вирішила приїхати до Горлівки. Значить, у мене якесь завдання. Вони говорили, що я виконую завдання спецслужб України. В соціальних мережах вони читали мій Twitter і вважали, я знаю когось зі спецслужби, працюю на спецслужби України», — розповідає жінка.
Оперативники були «дуже ввічливі», але іноді запрошували іншого співробітника, який кричав і погрожував. Перший адвокат відмовився захищати Наталію, сказавши: «Я не буду вас захищати, бо це я можу тільки так сидіти поряд з вами, коли проводять допит».
Життя у СІЗО: без рушника, мила і гідності
Умови утримання були жахливими.
«Навіть не було рушника, не було мила, не було, ну, нічого, засобів гігієни не було. Ми пили з-під крана, ми мили голову під краном. Ну, таке дуже-дуже тяжкі умови, брудні нари, все дуже погано», — описує Наталія.
Спочатку її допитували щомісяця, а потім «забули». Жінка просто сиділа в СІЗО, чекаючи виїзду на слідчі дії, які відбувалися раз на три-чотири місяці. Окупанти навіть зняли про неї сюжет для місцевого телебачення.
«Приїхав хлопець, мене вивезли під Новий рік і він поставив камеру і почав говорити, що він теж українець. І я йому кажу: "Так, давайте розмовляти українською мовою". Йому, мабуть, це не сподобалось», — згадує Наталія. У сюжеті її назвали «шпионкой» і «террористкой».
Незважаючи на тяжкі умови, Наталія не втрачала віри в Україну.
«Настільки я була впевнена в Україні, що я навіть не страждала», — каже жінка.
На Новий рік, який збігається з днем народження Степана Бандери, ув'язнені вирішили заспівати.
«Ми сиділи в камері на Новий рік. Ну, це ж день народження Бандери. І ми вирішили поспівати. Ми співали: "Батько наш Бандера, Україна — мати". І охорона: "Дівчата, припиніть". Ну, ми співали. Це мені сподобалося».
Підтримка місцевих жителів
Коли Наталію випустили під домашній арешт, до неї підходили місцеві жителі.
Особливо зворушливими були зустрічі з літніми людьми.
«До мене дуже підходили бабусі старенькі, які казали: "Ми не доживемо, но ми віримо". Все понеслось, що Україна прийде. Ми дуже чекаємо і нам не потрібна ця російська пенсія».
Донецьк як у 90-х
Під час домашнього арешту Наталія спостерігала за життям в окупованому Донецьку.
«Як у 90-і. Ось люди є, щось там будується, але не то, не те. Дуже цікаво, люди мовчазні у транспорті. От люди мовчать, я не знаю чому. Не спілкуються між собою».
Особливо показовим був випадок в автобусі: «Сів військовий російський. І він намагався розмовляти з людьми. Люди з ним не розмовляли. Люди сторонилися його і між собою вони також не розмовляють».
Передала кофтинку доньці ув'язненої
У СІЗО Наталія познайомилася з Наталією Власовою — жінкою, яку схопили у березні 2019 року на КПВВ «Оленівка» і також звинуватили у співпраці з українськими спецслужбами. Чотири місяці Власова провела у катівні «Ізоляція».
«Коли було дуже холодно, Наталя віддала мені свою кофтинку. І я в ній проходила, а потім звільнилася. Я її забрала з собою, бо нас розвели. Я вірила, що я приїду до Києва. Я вірила, що я передам це Юлії», — розповідає Наталія.
Вона справді передала кофтинку дочці Власової — дев'ятирічній Юлії, яка чекає повернення матері. Наталію Власову засудили на 18 років, і вона перебуває у російській тюрмі.
Життя після повернення
Після звільнення Наталія зіткнулася з численними проблемами. Головна з них — житло.
«Немає житла. Я фактично то в лікарні жила, то в шелтері. Наприклад, я вчителька, знімати мені дуже важко житло».
Жінка подякувала директорці школи №120 Валентині Почтар, яка запропонувала їй роботу, та людям, які допомогли з житлом і одягом.
«Держава якось повільно, не поспішає. Може і допомагає, но не поспішає», — констатує Наталія.
«Донбас чекає Україну»
Незважаючи на всі випробування, Наталія переконана, що люди в окупації чекають на звільнення. Жінка закликає українське суспільство не судити тих, хто залишився на окупованих територіях.
«Донбас чекає Україну. Я не знаю, хто що там говорить. Сподіваються. Є люди, які пристосовуються до Росії, але вони не можуть виїхати в силу свого віку або в силу того, що батьки старенькі — їхати немає куди».
Сьогодні Наталія працює вчителькою у Києві і допомагає іншим звільненим з полону адаптуватися до життя на вільній території.
Свої в Telegram 
