Це були складні 100 днів війни. Розповідаємо про той, яких дав надію кожному з нас
У 100 днів війни зізнаємося, що в кожного з нас є те, що не дозволяє нам здаватися. Журналісти Свої відверто розповідають, що дає надію, що спонукає думати про наближення Перемоги та, головне, хто дає силу вірити.
Максим Бондарєв: “Рішучість Зеленського надихнула мене. Дала надію, ми не закопаємо мир у чергові безсенсові перемовини, а підемо до кінця”
Одна з квітневих промов президента дала мені надію на перемогу. У ній він говорив, Україна битиметься за звільнення усіх територій. Й компромісу бути не може. Рішучість Зеленського надихнула мене. Дала надію, ми не закопаємо мир у чергові безсенсові перемовини, а підемо до кінця. І український прапор замайорить над найсхіднішим селом - Рання Зоря.
Важливо, повної перемоги хочуть і у війську. Народний депутат Дмитро Лубінець розповів мені тоді ж, вояки Донеччини планують покінчити з владою самозванців, які захопили Донецьк та Луганськ. Вони розуміють, не поставивши жирну крапку в цій історії ми передамо війну дітям. Росія нападе знову, якщо не вибити їй зуби зараз. Коли є рішучість на горі та сміливість у полях, то здається пазл перемоги складається з усіх деталей. І це надихає.
Звісно, дорогу до перемоги всіять тисячі загиблих, тисячі поранених та знедолених. На жаль - це війна. Якщо просто скласти лапки та не чинити опір ми потонемо, а потім нас з’їдять.
Валерія Панасенко: “Росіяни бігли з тих позицій, як обшмалені. В той день я протріщала своїм домашнім усі вуха цією новиною”
З першого дня війни я вірила, що ми переможемо. Але один ранок зробив цю віру сталевою, непохитною, з того дня я більше не замислювалася над тим, а що, якщо все буде не так? Це був звичайний ранок на початку березня. Гортаючи стрічку новин, я побачила повідомлення, що наші трошки посунули позиції "ДНР-івців" на околицях окупованої вже 8 років Горлівки. На той момент біля Горлівки стояла бригада, де служить мій давній друг. Я перепитала, чи дійсно так. А він сказав, що росіяни бігли з тих позицій, як обшмалені. В той день я протріщала своїм домашнім усі вуха цією новиною.
Це дало мені віру в те, що ніщо не вічне. Позиції, які роками лишалися окупованими, руйнуються, як виявилося, за годину. Так само швидко впаде й путінський режим. То буде трохи згодом, але ми зачекаємо.
Софія Пилипенко: “Навіть якщо тобі боляче, ти почуваєшся безпорадно і буквально “помираєш всередині”, навколо все продовжує жити”
Ми з родиною до останнього залишалися в Костянтинівці. Попри те, що я дуже люблю моє місто, з 24 лютого нічого там вже не могло давати надії. Місто ніби завмерло: порожні полиці в супермаркетах, комендантська година з 17:00, жодної людини на вулицях. Вже у Львові я побачила величезний контраст, хоча спочатку це мене дратувало. Пізніше я все-таки отримала розуміння того, що мені не варто ставити моє життя на паузу. Цьому сприяла конкретна подія.
У травні я вирішила піти на благодійний захід музичної спільноти Fusion Jams. Мене вразило все: музика, атмосфера, кількість людей в залі й те, що вони випромінювали. Здавалося, що це звичний для мирного часу захід, допоки ведучий не оголосив хвилину мовчання. Цей момент замінив гучну імпровізацію, зануривши великий зал в абсолютну тишу, а потім замість мовчання знову з’явилася музика.
Це нагадало мені, що життя нікуди не зникає. Навіть якщо тобі боляче, ти почуваєшся безпорадно і буквально “помираєш всередині”, навколо все продовжує жити. І саме заради цього живого ти маєш дихати.
Гаяне Авакян: “В той день я написала “Посмотри на Мариуполь, мам. Я не смогу вас вытянуть”. І вона відписала, що вже їде на Дніпро”
Моїм особливим днем у цій великій війні став день, коли батьки почали евакуацію. Понад місяць я пояснювала їм, що залишатися на лінії фронту - безглуздо та смертельно небезпечно. Вони не сприймали загрозу серйозно, поки до їхнього району в центрі Бахмута не влучила російська ракета.
Понад місяць вони майже не виходили з дому, тільки до магазину. Жили новинами з телевізора, усвідомлювали, що це велика війна. Ми із сестрою намагалися вмовити їх виїхати. Було жахливо жити з тим, що ти в безпеці - а вони ні.
В той день я написала “Посмотри на Мариуполь, мам. Я не смогу вас вытянуть”. І вона відписала, що вже їде на Дніпро. Звідти евакуаційним потягом вони дісталися Львова.
Я не скажу, що в евакуації їм легко: я ще ніколи не бачила своїх батьків такими, як зараз, в психологічному плані. Але вони у відносній безпеці. Вони з нами й вони разом з нами дочекаються часу, коли ми всі зможемо повернутися до будинку, який мама і папа будували всі ці роки.
Інесса Курінна: “27 лютого у мережі з'явилося відео, як російська техніка в'їхала у Харків, - в мене світ тоді рухнув, думала, що це початок кінця”
Насправді я з тих, для кого війна почалась набагато раніше ніж сто днів тому. Але в повномасштабне вторгнення я не вірила до останнього. Зізнаюсь, що саме через свою невіру, що агресія розповсюдиться зі сходу на всю країну у перший день, думала, що ми не готові до такого “ножа в спину”.
День, який дав мені надію настав дуже швидко. 27 лютого у мережі з'явилося відео, як російська техніка в'їхала у Харків, - в мене світ тоді рухнув, думала, що це початок кінця. В пам'яті були Донецьк та Луганськ весною 2014. Але в цей же день наші хлопці розбили цих нахаб вщент і більше не пустили, я зрозуміла, що, на щастя, Харків саме такий, яким я його бачила усі ці 8 років, він - проукраїнський.
Я рада, що не помилялась, а ось окупант зробив рокову для себе помилку. Думаю, що 24 лютого залишки тих, хто ще сумував по радянському союзу в Харкові (а це однозначно люди, у яких ті “червоні часи” припадали на молодість) кардинально змінили свої погляди вже після того, як перші ракети вдарили по мирному місту.
Харків'яни понад усе люблять своє місто, бо насправді є за що. А після цих жорстоких 100 днів руйнувань та вбивств, запевняю, що жоден містянин “не забуде і не вибачить”, а ця фанатична любов до міста неодмінно трансформується у ще більшу любов до країни.
Анна Курцановська: “коли у мене врубається режим “все, капець, що далі буде”, чоловік підвозить заспокійливого і з розстановкою переказує те, про що дізнався”
У мене вдома власний Арестович - мій чоловік. На перегляд військової аналітики немає часу, я зайнята пошуком героїв майбутніх статей. А ось Михайло слідкує за військовими вищих чинів різних країн. І коли у мене врубається режим “все, капець, що далі буде”, Михайло підвозить заспокійливого і з розстановкою переказує те, про що дізнався.
Особливо пам’ятаю, як після переглядів сторіс друзів про Сєвєродонецьк (а друзі у мене переважно переселенці з Донецької та Луганської областей, у яких на непідконтрольних територіях залишився хтось з рідних) десь днів десять тому, мені здалося, що ми остаточно втратили Луганщину. А далі по ціпочці… Чоловік по щоках не бив, щоб привести до ладу, але ж знову підбіркою новин дав мені надію на те, що “все буде добре для кожного з нас”
Марина Терещенко: “Цитуючи друга: “Заліпіть піздак, будь ласка, і не розганяйте зраду”. Ось такі люди дають мені надію”
Я не вірю Бога. Я не вірю обіцянкам можновладців - вірила у 2014 році, вірила, що повернуся до рідного Луганська, а тепер - все. Нема їм віри. Я радше вірю в людей. У тих, що відкривають шелтери у своїх концерт-холах як переселенець з Донецька у Дніпрі Вадим Гефтер. Вірю в тих, хто невпинно возить геть усе, що можна тільки уявити нашим хлопцям, як от Денис Денищенко та Роман Власенко. Вірю в того, хто рятував музеї, Карл! А це ж був Аріф Багіров. Вірю в тих, хто вивозить людей під нескінченними обстрілами та забезпечує їжею й дахом над головою, як Дмитро Мішенін та вся його родина. Вірю у свою подругу - шалену журналістку Анастасію Волкову, бо “хто ж як не я розкаже правду?”. Вірю в тих, хто тримає стрій та бореться за українську свободу - у друзів, котрі з перших днів війни боронять наш із вами сон. Двоє захищають вже з неба.
Отже, як сказав гастроблогер-артилерист Олександр Биков - “Заліпіть піздак, будь ласка, і не розганяйте зраду”. Ось такі люди дають мені надію. Ця війна, ці три місяці шляху до перемоги даються нашій країні невимовними втратами, про які ми дізнаємося остаточно тільки після Перемоги України над Росією.
Свої в Telegram 
